Суспільне і церковне життя.

Важливу роль у житті українського суспільства XІV – XV ст. відігравало духовенство, яке складало майже десяту частину населення. Православне духовенство поділялося на дві категоріїї біле (парафіяльні священики) й чорне (ченці, вищі ієрархи). Приєднання Галичини до Польщі призвело до насильницького насадження католицизму. Користуючись підтримку польської влади, сюди рушили католицькі місіонери – домініканці й францисканці, закладаючи густу мережу своїх монастирів. Поряд з існуючими православними єпископами створювалися католицькі, для ще не існуючої парафії. У 1375 р. папа римський задовольнив прохання польського уряду про заснування в Галичині католицької митрополії (архієпископства). Йому було підпорядковані Перемишльське, Холмське, Володимиро-Луцьке, Кам’янецьке і Молдавське єпископства, хоча католиків у краї в цей час майже не було. Наприкінці свого життя польський король Казимир ІІІ домігся від константинопольського патріарха згоди на створення окремої Галицької православної митрополії (1371 р.). Проте вона проіснувала лише до 1410 р., коли була підпорядкована київському митрополиту. Після Кревської унії в Литві став поширюватись католицизм. Це викликало опір із боку православної церкви  й руських князів. Вони підтримали Вітовта в боротьбі з пропольськи налаштованим Ягайлом. Зміцнивши свою владу, Вітовт здійснив спроби вивести православну церкву на своїх землях із підпорядкування Московській митрополії. Перша спроба в 1406 р. виявилися невдалою. Друга спроба була здійснена в 1415 р., коли за наполяганням  Вітовта в місті Новогрудка собор православних єпископів українських і білоруських земель обрав окремого київського митрополита Григорія Цимбалака. Проте після його смерті в 1420р. Вітовт був змушений визнати зверхність над православними московського митрополита Фотія. У 15 ст. було зроблено спробу об’єднати католицьку та православну церкву. У 1439 р. у  Веселенському соборі у Флоренції було укладено унію між Веселенським  (константинопольським) патріархом та папою римським. Однак Флорентійську унію не визнали  в московських та українсько-білоруських земель. Московське духовенство обрало своїм митрополитом Іону, що започаткувало автокефалію (самостійністю) московської митрополії. Із захопленням турками в 1453 р. Константинополя вплив московського  митрополита посилився. Литовські правителі, не бажаючи залишити своїх численних православних підданих під впливом і зверхністю московського митрополита,у 1458 р. відновили Київську митрополію, яка була підпорядкована безпосередньо константинопольському патріархові. Київська митрополія  керувала діяльністю десяти єпископів, розташованих на українських та білоруських землях: Київського, Чернігівського, Смоленського, Польського, Луцького, Володимирського, Турово-Пінського, Галицького, Холмського й Перемишльського. Митрополитом було обрано Григорія Болгарина.

Сільське господарство

Упродовж  ХІV – XV ст.. у господарському житті населення українських земель продовжувало домінувати сільське господарство, яке мало переважно  натуральний характер. Традиційними його видами були землеробство, тваринництво і промисли – рибальство і бортництво. Проте в цей час відбувалося його помітне піднесення: запроваджувалася нова техніка, зокрема колісний плуг, соха з лемешем і сошником. Завдяки цьому селяни могли розорювати нові землі. Сіяли, як і раніше, ячмінь, пшеницю. Значного поширення набули городництво і садівництво. Бортництво заступило присадибне бджільництво. Продовжували розвиватися промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів борошна, круп), винокурний (виготовлення горілки) та пов’язаний із ним корчмарський. Солеварінням займалися в Карпатах на соляних озерах Північного Причорномор’я. У період  феодалізму полювання було привілеєм феодалів. Проте на Подніпров’ї  ним займалися місцеві селяни та міщани,  що приносило їм чималий дохід. Зміни відбулись і в правому становищі селян. У цілому воно залежало  від правового устрою сіл: руського чи німецького права. Більшість селян були вільними і сплачували данину за користування землями, яка розподілялася ланами по 16.8 – 21.4 гектарів між селянськими дворищами, яке складалося з 5 – 10 хат (димів). Кілька дворищ утворювали общину (село), яку очолював отаман. Кілька сіл об’єднувалися  у волость – копу, головою якої був старець.  Селяни поділялись на "похожих" (вільних), які мали право відходити від феодала та  «непохожих»,  які були позбавленні такого права. Також селяни поділялися на різні категорії за майновим становищем. До найзаможніших належали служилі селяни – слуги, які перебували на службах, за що отримували 1 – 2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей. Вільними залишалися й данники, які сплачували данину державі натурою або грішми. Тяглові селяни за користування землею відпрацьовували повинність (оранка поля, засівання зерна, збирання врожаю та інші роботи) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави, а згодом і на користь феодалів. Серед селян було чимало збіднілих: сусідки й підсусідки, що селилися при дворах заможних селян, коморники, які не мали свого житла й наймали комори, городники (загородники), що володіли тільки городами, та халупники, які мали тільки хати (халупи).
     Селяни сплачували чимало податків і виконували різні повинності. Основним державним грошовим податком у Великому князівстві Литовському був податок на військові потреби . Селяни також відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости та греблі, прокладали шляхи тощо. Церкві віддавали десятину.
Селяни феодальних маєтків сплачували оброк продуктами або грошима і відробляли панщину. У XVст. панщина складала 14 днів на рік із лану ( певної ділянки землі). У 1520 р. в Польщі встановлюється в Литві. У Закарпатті на цей час панщина складала вже два дні на тиждень. На Північній Буковині існували близько 20 повинностей і податків.
    Дещо відмінним було становище населення сіл, де діяло німецьке, або волоське, право. Кількість сіл, що користувалися німецьким правом, XIVст.. швидко зростала за рахунок німецьких і польських переселенців. Ці переселенці (осадники) сплачували пану певну суму й здобували право утворити село й посаду війта, яка ставала спадковою і надавала йому ряд привілеїв: зосередження у своїх руках адміністративної і судової влади, володіння вдвічі більшою ділянкою землі тощо. Ці селяни сплачували лише оброк і не відробляли панщини. Села з німецьким правом не знали общинної організації.                                                         Упродовж ХІV–XV ст. відбулося помітне зростання великого феодального землеволодіння. Уже наприкінці XIV ст. на українських землях налічувалося кілька десятків латифундій – великих приватних невласницьких земельних володінь із натуральним характером  господарювання, у яких застосовувались  праця залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння  були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.                                                                                                                                                                                 Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни й у формах організації праці. У XIV – XVст. у зв’язку зі зростанням попиту на продукти харчування (особливо на зерно і м’ясо) у Західній Європі відбувається інтенсивний розвиток товарно-грошових відноси, швидко зростає ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, зважаючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки. Найбільшого поширення фільваркові господарства набули в Галичині, Західній Волині, Західному Поділлі, Київському Поліссі. На решті українських земель  вони поширились лише від середини XVI ст. Для існування  фільварків було потрібно багато землі, тому феодали почали відбирати її в селян. Водночас збільшуючи панщину та запроваджуючи кріпацтво.                                                                                                                                                    Починаючи від XV ст. селяни переводяться під судочинство феодалів. На початку XVI ст. вони вже не мали права скаржитись на феодалів великому князю чи королю. Майже припиняється діяльність копних судів. Водночас обмежується право селян на переселення (перехід). Так, у 30-х рр. XV ст. в Галичині було визначено певний час для переходів  - тільки в дні Різдва за умови виплати панові викупу. Сейм 1496 р. постановив: протягом року залишити село мав право тільки один селянин. Сейм 1503 р. видав ухвалу, що селяни не можуть переселятись без дозволу панів. Це означало втрату ними особистої свободи. На українських землях у складі Великого князівства Литовського процес закріпачення  відбувався дещо повільніше. Це було зумовлено набігами татар і нестачею робочих рук.                                                                                                                                                            Остаточне закріпачення селян відбулося на території Польщі в 1573 р., а на землях Великого князівства Литовського в 1588 р., що було законодавчо закріплено в сеймовому законі Литовському статуті.                                                                                      Загалом упродовж XIV – XV ст. відбулося загальне погіршення становища селян на українських землях.

Ремесла і торгівля.

У період  XIV – XV ст. відродилися та продовжували розвиватися ремесла й торгівля, які зазнали значного нищення від монгольської навали. Зростала кількість ремісничих спеціальностей, вироблялися нові товари. На кінець XV ст. налічувалося вже понад 200 ремісничих спеціальностей (за часів Русі - 70).                                                                                                                                Для захисту власних інтересів і регулювання виробництва міські ремісники певних спеціальностей  об’єднувалися в особливі організації – цехи, діяльність яких визначалась цеховими статутами. Цех мав право здійснювати судову владу над своїми членами, обкладав їх податками, а в разі потреби створював власне ополчення для «оборони міста». Цехи очолювали виробні посадові особи – цех міністри. Ремісники були зобов’язані випускати якісну продукцію та збувати її за однаковою ціною. Конкуренція між членами цеху допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися витіснити партачів за межі міст.

Перші цехи на українських землях виникли наприкінці XIV ст. на Галичині й у Закарпатті, а від кінця XV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і Західного Поділля. Оскільки цехова організація була запозичена в Німеччині та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Унаслідок цього православні українці позбавлялися права бути членами цехів.

У торгівлі теж з’являються нові явища. Так, купці для спільного захисту своїх інтересів і взаємодопомоги об’єднувалися у гільдії. У XV ст. набули поширення ярмарки, які постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та інших містах. Ярмарки були першою ознакою становлення ринку. Саме в цей час на українських землях розпочалися активні торговельні відносини. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стало місто Гданськ на Балтійському морі. Це сприяло істотному пожвавленню виробництва зернових у Польщі та на українських землях.                                                                   Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичині та інших містах волів продавали тисячами,а потім переганяли їх далі на захід. У цей час воли навіть виконували функцію грошей.  Проте торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Для неї існували спеціальні торгові дні, також вона здійснювалася під час великих ярмарків, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Купецькі каравани могли рухатися лише визначеними в королівських та князівських указах шляхами. Від 1343 р. відома  « татарська дорога» , що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. На той час це був фактично єдиний торговельний шлях Європи, що поєднував її зі Сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода.

Міста, магдебурзьке право.

У  XIV – XV  ст. став помітним  процес  урбанізації-зростання кількості міст і посилення їхньої ролі в економічному та культурному житті суспільства. Поступово, але повільно відроджувалися міста,спустошені під час монгольської навали, з`являлася нові. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промисловими й частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували в залежності від магнатів і, подібно до селян, відбували повинності, сплачували оброк натурою, інколи грошима. Населення багатьох міст у Подніпров`ї несло тільки військову повинність, що було пов`язано з нападами татар. Відродження міст пов'язане з розвитком торгівлі і ремесла, які поступово стають основними заняттями жителів міст. Міста перетворюються на осередки ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Міста залежно від розташування  - на державній чи приватній землі – поділялися на королівські ( великокнязівські ) й приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися залежності від своїх власників або державних урядовців  і здобути самоврядування. Від 14 ст. українські міста починають отримувати так зване магдебурзьке право на зразок того, що існувало в містах Німеччини. Магдебурзьке право визначало порядок виборів і функції органів самоврядування та суду, регулювало господарське життя міста, визначало покарання за різні злочини тощо. Першими магдебурзьке  право отримали від галицько-волинського князя Юрія ІІ міста Сянок та Володимир-Волинський ( у 1324 р. ). У 1356 р. Польський король Казимир ІІІ надав це право Львову. У 1499 р. Магдебурзьке право отримав Київ. Міста, які отримували магдебурзьке право, звільнялися від управління й суду війтів, воєвод чи старост або королівських ( великокнязівських ) намісників і запроваджували виборне самоврядування. Усі справи міського життя вирішував виборний магістрат, який формувався із заможних міщан. Вибори відбувалися раз на рік. Магістрат поділявся на Лаву, очолювану війтом, і Раду , очолювану бурмістром. Посаду війта міг обіймати лише шляхтич.

Тести.....