У 1349 р. за землі Галичини розгорілася справжня війна. Тоді польський король Казимир ІІІ організував великий похід на галицько-волинські землі, приєднав Галичини й частину Волині до Польської держави.

У 1370 р. Помер Казимир ІІІ, і польським королем став угорський король Людовик. Усупереч польсько-угорській домовленості 1350 р., українські території, що їх відвоював у Любарта Гедиміновича Казимир, опинилися під владою Угорщини. Спершу землею управляв угорський урядовець, а з 1372 р. – родич угорського короля, сілезький князь Владислав Опольський, який називав себе «господарем Руської землі, вічним діячем і самодержавцем» та карбував власні гроші. Проте війна між Польщею, Угорщиною та Литвою за галицькі землі точилася до 1377 р. й завершилася тим, що  Галичина з Белзькою землею й Холмщиною опинилася під владою ставленика угорського короля. У 1387 р. польська  королева Ядвіга (дочка Людовика) вигнала з Галичини угорських правителів й остаточно приєднала ці землі до Польщі.

Інші українські терени змогли приєднати до своїх володінь литовці. Під владою литовської династії опинилася Волинь. Єдиною реальною силою, здатною протистояти просуванню Литви на українські землі, була Золота Орда. Не пізніше 60-х років 14 ст.під контроль Вільна – столиці Великого князівства Литовського – перейшли Київщина з Переяславщиною, Чернігово-Сіверщина та Поділля.Утвердження влади великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича в цих землях деякі тогочасні джерела пов’язують з битвою між литовсько–українським військом та ординцями на Синіх Водах 1362 р. Щоправда, й після прилучення українських земель до Литви вони ще деякий час сплачували данину Золотій Орді.

Приєднання земель Південно-Західної Русі перетворило Литовське князівство на велику державу. До кінця 14 ст. вона була федерацією земель-князівств, серед яких і Київського, Новгород-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним з них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської – Гедиміновичів.

Перебування руських земель у складі Великого князівства Литовського характеризують низкою особливостей. Українці й білоруси становили 90% населення держави, справляючи на литовців помітний вплив. Литовці, зокрема, переймали від місцевого населення військову організацію та способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання й володарювання. Великого поширення поміж литовської знаті набула руська віра – так в Литві спочатку називали православне християнство. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Тому-то литовську владу руське населення не сприймало, як чужу. Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами. Тож назва «Литовсько – Руська держава» відбиває умови тогочасного життя.

Але найістотнішою особливістю перебування руських земель у складі Великого князівства Литовського було те, що литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі. На місцях залишалася вся попередня система управління . Втіленням цього принципу вважають вислів з тогочасних джерел: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо». У державній організації та суспільному устрої Великого князівства Литовського знайшов продовження державний лад Київської Русі. До кінця 14 ст. на наших землях існували великі та малі удільні князівства, які й уособлювали збереження державних традицій.

Про тяглість державних традицій Київської Русі за литовського правління свідчить,зокрема, князювання нащадків Ольгерда в Києві. Від 1363 р. у Києві князював Володимир Ольгердович. Охрещений матір’ю за православним обрядом, вихований на слов’янських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий в Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Він організував кілька походів на південь проти кочових орд. Унаслідок успішних воєнних операцій ординців відтіснили до узбережжя Чорного та Азовського морів. Це сприяло відродженню занепалої за часів монгольського лихоліття Київщини. Виявом економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Вільна було карбування Володимиром власної монети. Київський князь почувався незалежним володарем. Це підтверджує і його титул: у документах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольгердович іменував себе  «з Божої ласки князем київським».

Зміни в становищі українських земель у складі Великого князівства Литовського почали відбуватися з приходом до влади Ягайла Ольгердовича. Польські можновладці запропонували Ягайлу одружитися з королевою Ядвігою і стати їхнім королем: «Почали ляхи слати з Кракова… аби прийняв хрещення старого Риму  (вихрестився на католика), й узяв за дружину в них королівну Ядвігу, і став би їхнім королем у Кракові й на всій Лядській землі». Причиною цієї пропозиції була загроза обом державам з боку Тевтонського ордену. Ягайло погодився, і між Литвою та Польщею в 1385 р. в м. Крево було укладено державно-політичний союз, відомий під назвою Кревської унії. Угода між литовською та польською знаттю передбачала перехід у католицтво Ягайла, його родичів і всіх литовців, шлюб Ягайла з Ядвігою та приєднання Великого князівства Литовського до Польської держави.

У лютому 1386 р. Ягайло прийняв католицтво, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Так було засновано династію Ягеллонів. Незабаром до католицизму було прилучено й Литву – останню язичницьку країну  в Європі. Щоправда, цілком утілити укладену в Крево угоду й «навік приєднати свої землі, литовські та руські, до Корони Польської» Ягайло так і не спромігся, бо знайшов затятого прихильника державної незалежності Литви в особі племінника Ольгерда – Вітовта Кейстутовича.

За Острівською угодою 1392р., Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі, Вітовт ставав по життєвим намісником Ягайла в Литві, який зберіг за собою верховну над нею владу як великий литовський князь. Незабаром Вітовт почав використовувати титул великого князя литовського.

За правління Вітовта (1392-1430) багатьох литовських князів, які мали уділи в Русі-Україні, було позбавлено володінь. Протягом попередніх років вони почувалися у своїх уділах як самостійні правителі. Їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини, визнанням його своїм зверхником та зобов’язанням за потреби надавати збройну допомогу. Самостійність удільних князівств непокоїла Вітовта. Він докладав зусиль, щоб ліквідувати найбільші князівства.

Авторитет Вітовта помітно зріс після Грюнвальдської битви 1410 р., у якій польсько-литовсько-руське військо завдало нищівної поразки лицарям Тевтонського ордену. У 1413 р. в замку Городло (на річці Західний Буг) на спільному польсько-литовському сеймі Ягайло та Вітовт уклали чергову унію – Городельську. Угода ще раз підтверджувала польсько-литовське об’єднання в одну державу «на вічні часи» , водночас проголошуючи збереження великокнязівського столу в Литві. Вітовта було визнано довічним володарем Литви під зверхністю польського короля. Унія також передбачала уніфікацію адміністративно-територіального устрою Великого князівства Литовського на взірець устрою Польського королівства. Спеціальні статті унії передбачали призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків.

Після смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським, усупереч умовам Городельської унії, за якими для затвердження кандидатури великого князя литовського потрібна згода Польщі, було проголошено князя Свидригайла Оргельдовича. Орієнтація Свидригайла на українську та білоруську знать спричинила невдоволення литовців, і за підтримки Польщі великим князем литовським було проголошено брата Вітовта – Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда. За словами літописця, «князі руські й бояри посадили князя Свидригайла на «Велике княжіння Руське»».

Подією, що визначила долю династичної війни, стала битва під Вількомиром у 1435 р., де Свидригайло зазнав поразки. Проте литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича,  волинським – Свидригайло. Однак зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства незабаром ліквідували (Волинське – 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське – 1470 р., по смерті Семена Олельковича), а землі передали литовським намісникам.

1. Робота з картою.

Роздивіться карту.

1) Які землі Великого князівства Литовського визнали владу Свидригайла Ольгердовича, увійшовши до Великого князівства Руського 1432-1435 рр.?                                                                                                                                                                                                                       2) Які українські землі перебували у складі Польського королівства та Великого князівства Литовського на кінець 15 ст.?

2. Заповнити таблицю.

Розподіліть назви українських земель відповідно до назв держав, ускладі яких вони перебували наприкінці 14 ст.:

• Галичина ,
• Західна Волинь,
• Київщина,
• Поділля,
• Східна Волинь,
• Переяславщина,
• Чернігово-Сіверщина.  

  Працюємо з текстами.Прочитайте наведені уривки з історичних джерел і дайте відповіді на запитання.

Текст 1. З листа Папи Римського Бенедикта ХІІ краківському римо-католицькому єпископу

З представленого нам прохання цього короля (Казимира ІІІ, 1341 р.) ми нещодавно дізналися про  те, що, коли народ русинів за допомогою отрути убив Болеслава, князя Русі, сині віруючих батьків і двоюрідного родича згаданого короля…, тоді король, уражений цим злочином і прагнучи помститися за зневагу християнської віри, напав своїм військом на Руську землю, щоб завоювати цей народ, який і йому самому завдав багато шкоди…  … Король уклав договір…, який засвідчив присягою, що збереже за… і народом всі їхні обряди, права та звичаї. Проте король виказує сумнів, чи буде він діяти цим самим відповідно до волі Бога. Тому він просив, щоб ми прихильно звільнили його від цієї присяги.

• Про яку подію розповідає автор у листі?
• Як пояснив польський король Казимир ІІІ причину свого вторгнення на українські землі?
• Чому король Казимир ІІІ був готовий порушити укладену угоду

Текст 2. Із хронічки Київського Михайлівського монастиря

Народ же цей (литовці) даниною звірів, медів, віників, лика й іншого руським князям служив. Коли ж він побачив. Що його господарі (князі руські) розбиті татарами, він змужнів…, почав залишкам русичів чинити насильство та остаточне спустошення; спустошені землі заселяв своїми людьми і на знесилених русичів владу свою поширив. І поволі з часом всю (землю руську) перебрав від татар у своє володіння і став володіти широкими її просторами, і баскаків, тобто прикажчиків, що збирали з неї данину для заволзького царя, прогнав…

• Яку данину платили литовці руським князям?
• Чим був зумовлений наступ Литви на українські землі?
• Кого мав на увазі хроніст, згадуючи про «заволзького царя»?

Тести...